Володимир Зібров народився на 3 роки раніше за Павла. Тож завжди був для молодшого брата дороговказом у житті. Обоє батьків чудово співали та грали на музичних інструментах. Цей дар передався й дітям. Володя їздив до Гайсина у музичну школу, а Павло займався з викладачем у їхньому селі Червоному.
Хлопчики з дитинства були привчені до роботи. Вміли робити всю селянську роботу. А коли видавалася вільна хвилинка, хапали вудки й ішли в бік берега. Коли риби наловлять, то мама-вчителька змушувала ще й почистити, мовляв, їй ніколи.
Тата не стало, коли Павлику було всього 9 років. Чоловік поїхав до рф, вирішив там здати кров, а йому занесли інфекцію. Врятувати через відсутність антибіотиків не змогли. Там і поховали. Отак родина й залишилася без годувальника, який був на всі руки майстер.
Мама понад усе мріяла, щоб сини стали артистами. Тому старший брат закінчив московське військово-музичне училище, а молодший потрапив до київської музичної спецшколи-інтернату, де опанував спочатку гру на віолончелі, а згодом на контрабасі.
Володимир Михайлович до 2004 року був диригентом військового ансамблю. А коли звільнився з лав ЗСУ, став директором Театру пісні Павла Зіброва. Отак молодший віддячив за турботу в дитинстві.
Якось Павло Михайлович розшукав у сімейному архіві спільні з братом світлини різних років. Звісно, вони були чорно-білими. Але донька співака Діана пропустила зображення крізь фільтри й розфарбувала.