Ада Роговцева з Костем Степанковим мешкали у великій квартирі на Пушкінській. Там свого часу збиралися найвидатніші люди. Господиня після вистави прибігала додому, швиденько натирала картоплю й смажила деруни чи готувала іншу простеньку страву, щоб нагодувати всіх:
“Це були прекрасні 15 років нашого життя”.
Кость Петрович затягав у хату всіх, але це були не зайві люди, а ті, які були зацікавлені в Україні, розповіла Роговцева Жадану. Потайки на пів голосу співали гімн, а донька Катруся ховалася під столом і підспівувала.
Ада Миколаївна на той час працювала в російському театрі, тому більше брала від патріотично налаштованих гостей, ніж віддавала. Діти ж – Катруся й Костянтин – вчилися в українській школі на бульварі Шевченка та співали українських пісень.
Траплялося, що син приносив зі школи жовто-блакитні стрічки, україномовні платівки, передані з Канади. Жінці було дуже лячно, адже якби хтось доніс про ці речі чи про виконання гімну, це було б 25 років в’язниці.
Ада була поряд, але не з ними, оскільки гості – Іван Миколайчук, Микола Вінграновський, Леонід Биков й усі-усі – зазвичай були старші за неї років на 10. Батько Костя був священником, сином “ворогу народу”. Цей переляк залишився з ним на все життя.
Натомість Роговцева не переймалася рухом шістдесятників, просто була поряд. Сама ж завжди була заклопотана роботою та домашніми турботами. Хоча була справжнім борцем за справедливість.
Коли акторка, яка вважає себе не свідомою, на радіо записувала вірші видатних українців і їй казали пропускати деякі рядки через цензуру, це неабияк обурювало жінку, й вона бунтувала – говорила, що подібного не можна робити.