Прохідна кімната, яку в народі прозвали “трамваєм”, не була помилкою архітекторів. Це був свідомий інструмент економії кожного квадратного сантиметра та спосіб вигнати радянську людину з приватної зони в громадський простір.
Причина появи суміжних кімнат – тотальна боротьба за зниження собівартості житла. У середині 50-х років перед владою постало завдання: витягнути людей із підвалів та барачних комуналок. Рішення знайшли в ідеї “житлового мінімуму”. Прохідна кімната дозволяла повністю прибрати коридори, бо вони у квартирі вважався “мертвою зоною”, яку неможливо використовувати як житлову площу, але на її будівництво витрачалися цегла, цемент та робочі години. Викресливши коридор із креслень, архітектори збільшували кількість квартир у будинку без розширення його габаритів.
Завдяки прохідній залі вдавалося зменшити загальну площу квартири на 5–7 квадратних метрів. У масштабах величезної країни це давало змогу будувати на один під’їзд більше в кожному мікрорайоні. Окрім того, суміжні кімнати мали спільну стіну з одним дверним отвором, що спрощувало прокладання електропроводки та монтаж міжкімнатних перегородок. Для радянської системи людина була лише одиницею, якій потрібне місце для сну, а не простір для комфортного життя.
Крім економіки, існував і виховний аспект. Радянська влада побоювалася надмірної відокремленості громадян. Вважалося, що сім’я має проводити час разом у спільній зоні. Прохідна кімната зазвичай ставала вітальнею, через яку всі члени родини йшли до спальні чи на кухню. Така конфігурація виключала можливість замкнутися у власному світі. Ви завжди були на видноті в інших родичів, що ідеально вписувалося в концепцію колективізму.