Спроби видати український борщ чи узбецький плов за надбання “руського міра” – це не просто гастрономічна суперечка, а частина масштабної ідеологічної крадіжки. Коли власної ідентичності замало, її доводиться ліпити з елементів культури підкорених або сусідніх народів, називаючи це “спільною спадщиною”.
Український борщ намагалися маркувати як “російську страву” ще з часів Російської імперії, але апогею цей абсурд сягнув у радянські часи. Головним інструментом фальсифікації стала “Книга про смачну і здорову їжу”, видана за часів Сталіна. Саме там національні страви республік почали звалювати в один казан, стираючи кордони та походження. Борщ подавали як “загальносоюзну страву”, хоча жодних історичних корінь на етнічних територіях Росії він не має.
Історичні факти невблаганні: перші згадки про борщ зустрічаються в щоденниках мандрівників на території України ще в XVI столітті. В той час як на росії готували “щі” – зовсім іншу за логікою та складом страву. Навіть фізіологічно борщ – це страва осілого землеробського народу, який має доступ до буряка, капусти та різноманітних овочів. Російська ж кухня історично базувалася на парених та варених злаках і дикоросах.
Визнання борщу об’єктом нематеріальної спадщини ЮНЕСКО саме від України поставило жирну крапку в цій суперечці, хоча пропаганда досі намагається просувати наратив про “спільні щі-борщі”.
Плов
З пловом ситуація ще цинічніша. Приписування плову до “радянської” (тобто російської) кухні почалося через масове поширення громадського харчування. В їдальнях від Владивостока до Калінінграда почали подавати злиплу рисову кашу з м’ясом, називаючи її пловом. Хоча докорінно, це ледь не основа культури Узбекистану, я у нас з борщем.
Оскільки Росія позиціонувала себе як “старший брат” і центр імперії, всі популярні страви колонізованих народів автоматично ставали “нашими”. Це класичний приклад культурної експропріації: забрати найкраще, спростити до примітиву і видати за своє.