Маленька дівчинка була товариською дитиною. Вона не боялася і не соромилася чужих людей, а навпаки перша починала розмову.
Якось вона їхала з мамою в автобусі, де було багато людей. За словами жінки, вона ніколи не зможе забути той момент. Її чарівна донечка однією фразою розсмішила весь автобус. Тільки мамі було ніяково.
На черговій зупинці в транспорт зайшла бабуся. Пенсіонерка дуже повільно пересувалася, спираючись на дерев’яну палицю.
Як завжди, вільних місць в автобусі не було. Жінка з дівчинкою сиділи спереду, недалеко від водія. І раптом дитина, коли побачила бабусю, зіскакує і дзвінким голосом говорить:
– Сідайте на моє місце!
Бабуся мило посміхнулася, подякувала і присіла. Потім подивилася добрими очима на дівчинку і запитала:
– Янголятко, а розкажи, хто тебе навчив так робити?
Недовго думаючи дівчинка з гордістю відповіла:
– Я так завжди роблю, коли їду в автобусі. Мама каже, що напівживим потрібно поступатися місцем.
Реготав весь автобус. Навіть ті, хто їхав в навушниках, не змогли стримати сміх. І тільки мама не знала, куди сховатися. З розгубленим поглядом і червоним обличчям від сорому, жінка переконувала бабусю, що дочка мала на увазі літні, а не напівживі.